Внесок Сергія Сукача в студії дзвонарської культури

Уперше в Україні опубліковано дослідження, що широко висвітлює побутування на східноєвропейському просторі піддужних і дугових дзвінків[1]. Як випливає з дарчого підпису С. Сукача автору цієї статті, подане в його тритомнику про дзвони й дзвінки є «послание им, подобно письму любимой женщине. 16.11.2015». Закономірно, що в одній із частин праці описана історія зародження любові до дзвонарства, добрим підтвердженням якої є багатий підбір ілюстрацій (світлин, схем, малюнків дзвонів і дзвінків, прорисів зображень на цих ідіофонах тощо). Така візуальна наповненість книг разом із текстом, таблицями допомагає кращому ознайомленню із забутим повсюдним використанням ботал, дзвінків, бубенців, просякнутість довкілля їхніми милозвучними звучаннями. Це завжди приносило людям радість, задоволення, оздоровлювало тіло й душу.

Каталог-довідник С. Сукача Ямские (дужные) колокольчики в Украине як перший том праці (2) є результатом довголітніх студій ямщицьких (дужних) дзвінків, зокрема їхнього колекціонування. Ці вироби майстрів-відливників завжди був посланцями доброї волі, культури й історії. Такі дзвінки, оспівані поезією, і нині залишаються улюбленцями людей. У католозі-довіднику подані описи більше 700 дзвінків, зібраних в Україні. Завдяки оригінальної та достатньо повної системи опису, розробленої Автором, дзвінки представлені за місцями та часом їхнього виробництва, майстрами-відливниками й видам їхньої продукції.

У першому розділі Ямські (дужні) дзвінки як фізичне тіло й сигнальний пристрій 13 підрозділів: 1. Вятська губернія. 2. Нижньоновгородська губернія. 3. Новгородська губернія. 4. Пермська губернія. 5. Рязанська губернія. 5 а. Невідомі касимовські майстри. 6. Саратовська губернія. 7. Тульська губернія. 8. Тобольська губернія. 9. Дар Валдая невідомих майстрів. 9 а. Валдай. 10. Князівство Фінляндське. 11. Дзвінки невідомих майстрів і місць виготовлення з оздобленнями, написами, знаками й номерами. 12. Дзвінки підшийні (ботала). 13. Дзвінкові пам’ятки, виготовлені в Україні.

У Додатках уміщено підрозділи: 1. Написи [занотування на різних частинах дзвінків. – Б. К.]: 1.1. Написи спідниць. 1.2. Написи на верху. 1.3. Написи на дні. 1.4. Виворіт. 1.5. Номери. 1.6. Абревіатури. 1.7. Роздільники. 2. Декори. 2.1. Туловища. 2.1.1. Одноголові орли. 2.1.2. Двоголові орли. 2.1.3. Герби. 2.1.4. Медалі. 2.1.5. Зображення св. Юрія Змієборця. 2.1.6. Рослинні візерунки. 2.1.7. Птахи. 2.1.8. Інші елементи декору. 2.1. Декорування спідниць дзвонів. 2.2.1. Рослинні орнаменти. 2.2.2. Геометричні оздоблення. 2.2.3. Маскарони. 2.2.4. Птахи, тварини. 2.2.5. Буквенні оздоблення. 3. Помітки власників. 4. Подарунки.

Така деталізація свідчить, що Автор довго збирав ці пам’ятки відливництва, писемності, ужитково-прикладного й церковного мистецтва, глибоко вник у вивчення проблеми, добре її розуміє та чимало зробив для популяризації дзвінків і всього, що з ними пов’язане.

У другому томі Ямщицькі (дугові) дзвінки (3) уміщено статті та дослідницькі матеріяли, присвячені ямщицьким (дуговим) дзвінкам і бубенцям. Тут наведено дослідницькі статті, у яких розкрито світ дугового дзвінка, палко оспіваного російською поезією ХІХ століття.  Історія гужової їзди, розвиток російської взірцевої пошти, використання дзвінків як сигнальних пристроїв, розповсюдження та призначення їх і бубенців, розвій кустарного відливницького промислу тощо підкріплені матеріялами про них і час, коли це все було частиною народного життя.

Подамо зміст другого тому: Ямщицькі (піддужні й дужні) дзвінки в Україні (с. 5–13); Дужно-дзвоновий промисел Росії (Короткий нарис історії кустарного дужно-дзвонового відливницького промислу) (с. 14–16): Місто Валдай Новгородської губернії (с. 16–18); Місто Касимов Рязанської губернії (с. 18–19); міста Слободской і Єлабуга Вятської губернії (с. 20); село Пурех Нижньоновгородської губернії (с. 21–23); село Павлово Нижньоновгородської губернії (с. 23); Шадринськ, Суксун і Кунгур Пермської губернії (с. 23–24); Інші центри відливання (с. 24–25); Виробництво бубенців (с. 25–26); Висновки. Зображення дзвінків 1807–1885 рр. різних майстрів (с. 27–31). Розділ Дзвінки з каталога металевих товарів Роберта Кенца (Москва) [про мідні дзвони й дужні, підшийні дзвінки та дзвіночки, бубенці з міді та з рубчиком, ботали для корів, дзвінки для коней і великі для воріт, дверей, у т. ч. нікельовані (с. 32–36)]. Рекламні листки мідє-відливницьких заводів Єгора Клюйкова (с. 37–40), Андрія Бадянова й Івана Трошина (с. 40–41). Автор-укладач Вячеслав Хрунов, його Список майстрів і власники піддужних (ямщицьких) дзвінків початку ХІХ–ХХ ст. (с. 45–66). Про єдину систему опису ямщицьких (дужних) дзвінків (с. 67–69). Оцінка ямщицьких (дужних) дзвінків (с. 70–74). Таблиці оцінки ямщицьких (дужних) дзвінків (с. 75–77). Майбутнє ямщицького (дужного) дзвінка (Роздуми після валдайської конференції 2002 року Двісті років валдайському підписному дзвінку) (с. 78–81). Розміри й номерація ямщицьких (дужних) дзвінків (с. 82–83). Великани [159–140 мм] та карлики [49–35 мм] (аналіз фізичних величин дзвінків із колекцій Вячеслава Кіма та В. Хрунова) (с. 84–93). Святий Юрій Змієборець [Георгий Победоносец] в декорах ямщицьких (дужних) дзвінків (с. 95–111). Орли Слобідські, Касимівські й Пурехські (нарис про декор ямщицьких (дужних) дзвінків) (с. 113–122). Дар Валдая (с. 123–132). Майстер Микола Єрьоміна із села Губцево (Гупцево) Нижньоновгородської губернії (с. 133–134). Іван Кислов – 1835 рік (досвід дослідження та порівняльного аналізу) (с. 135–140). Новатор Кузьма Овєчкін (с. 141–144). Касимов і ранній Пурех  [нові центри виготовлення дзвінків, касимовські дзвінки як успішні конкуренти валдайській дзвінковії продуції. – Б. К.] (с. 145–154). Невідомий валдайський відливник – МЕ – Егор Митрофанов (с. 155–162). Загадки майстра Трофіма Стуколкіна (с. 163–164). Дзвіники з християнською символікою (с. 165–167). І. І. Мамонов – хто він? (с. 168–169). Дзвінки з ім’ям Сергія Жиліна (с. 170–172). Прориси написів, знаків і декору ямщицьких (дужних) дзвінків і їхнє наукове значення (с. 173–179). Ботало[2] (с. 180–198). Бубенці VICTORIA (с. 199–202)[3]. Сіделкові (упряжні) дзвінки[4] (с. 203–210). Колекціонування ямщицьких дзвінків і бубенців (проблеми, затруднення та завдання) (с. 211–213). Начальники доріг (нарис життя станційних доглядачів) (с. 214–223). «Эх, судьбинушка – сплошь кручинушка!» (нарис ямщицького життя) (с. 224–235). «Эх, тройка! Птица-тройка…» (с. 236–243). Досвід і практика гужової упряжі та їзди в Росії (с. 244–246). Прейскурант металевих товарів: Каталог виробів із металу російського та закордонного виробництва (Москва, 1911): Розділ Х: шорні й екіпажні прилади (с. 247–311). Юрій Пухначьов відповідає на запитання (с. 312–314). Робітник Іван Духін[5] (с. 315–316). Учений Анатолій Ганулич і його публікації про дзвонарство (с. 317–320). Дослідник В. Кім (с. 321–323). Ювілей каталогу В. Кіма [довіднику Ямские колокольчики и бубенцы – 10 років] (с. 324–363). Публікації газет Сумщини про колекціонера С. Сукача (с. 364–366).

Ще в другому томі привертає увагу важливе методологічне напучування тим, хто збирає дзвінки: «Опис особистої колекції чи певного матеріалу – завдання вельми вузьке. Колекція – це не тільки підбирання рідкісних, одиничних екземплярів, а передусім нагромадження масового матеріалу, що дає можливість широкого погляду на багатоманітність модельного ряду, декоративно-мистецького й фольклорного оформлення виробів у різних центрах відливання й окремими виготовлювачами. Справжнє колекціонування, як слушно зауважується – це постійна дослідницька робота» (3, с. 3.).

Третій том присвячений історії дзвоновідливницького мистецтва України (4). Виклад нарисів подано Автором у хронологічному й географічному порядку, що вможливило прослідковування за становленням і розвитком виготовленням дзвонів на її теренах. Водночас він намагається виокремити національні особливості та самобутність цього мистецтва у творчості відливників. Зокрема нарис про дзвоновідливницький завод купців Рижових у селі Пісочині, що біля Харкова, є яскравою, на погляд С. Сукача, ілюстрацією досягнень українського національного мистецтва. Цінність нарису про історію відливання дзвонів полягає ще й у тому, як справедливо вважає Автор, що в його праці подані не тільки відомості про всіх відомих майстрів виготовлення цих ідіофонів в Україні, а й інформація про зроблені пам’ятки, заводи й промисловців (заводчиках) на її теренах.

На обкладинці третього тому вміщено найбільш значимі, на погляд Автора, пам`ятки – дзвін, відлитий Яковом Скорою 1341 року, що нині на дзвіниці Львівського собор св. Юра (світлина дзвона подана з його великим окуттям для легшого розгойдування) і дзвін Кизикерменн, 1695 року відливання (щоправда, після отримання тріщини його перелили 1890 року й нині він експонується в Полтавському обласному краєзнавчому музеї). Привертає увагу на третій і четвертій сторінці інформація про дзвін із чистого срібла (вага 277 кг), відлитий 5 червня 1890 року на заводі Павла Рижова (1827–1885) в Пісочині з нагоди врятування царської сімї 17 жовтня 1888 року під час аварії поїзда під Харковом. Щоправда відсутнє зауваження, що звучання срібних дзвонів було малоприємне, оскільки такий матеріал не відповідає вимогам до гарного звучання ідіофонів).

Після невеликого вступу (с. 5–6) подано нариси історії дзвонів і мистецтва їхнього відливання. Назви розділів книги в хронологічному порядку розкривають розвиток дзвоновідливницької справи в Україні (для кращого сприймання структури праці ми їх позначимо цифрами). 1. Дзвони в Київській Русі (с. 6–8). 2. XIV століття. Місто Львів. Юрський дзвін Якова Скори 1341 року (с. 8–11)[6]. 3. XV століття. Місто Львів (с. 11–14). 4. XVІ століття. (Львів, Кам`янець-Подільский, Волинь, Дубно, Київ, Бережани) (с. 14–20). 5. XVІІ століття (Львів, Кам`янець-Подільский, Перемишль, Київ, Ніжин, Новгород-Сіверський, Почеп, Стародуб, Чернігів, Переславль) (с. 20–31). 6. XVІІІ століття (Глухів, Київ, Львів, Броди, Чорний Острів, Полтава, Стародуб) (с. 31–46). 7. Перша половина ХІХ століття (Львів, Перемишль, Броди, Тисмениця[7], Київ) (с. 47–54). 8. Українські дзвонові заводи та їхня продукція наприкінці ХІХ та початку ХХ ст. (с. 54–58). 9. Список українських дзвоновідливницьких заводів і ливарних майстерень, місць їхнього розташування і продукція, що вироблялася ними (с. 58–60). 10. Майстри-відливники дзвонів в Україні (XIV – перша половина ХІХ ст. та їхні вироби) (с. 60–87). Висновки (с. 87–88). Ілюстритивний матеріал (узято з монографії Павла Жолтовського (1904–1986) Художнє лиття на Україні (ХIV–XVІІ ст.) (Київ, 1973) (с. 89–119). Рекламні оголошення ХІХ – початку ХХ ст. про дзвонарську продукцію, що виготовлялася Леонтієм Дейнегою[8] (село Дубовчик, що біля Немирова; Василя Зеленського із синами в с. Гриневцях-Лісових (Поділля); Григорій і Федір Котлярови (с. Мітченки Чернігівської губернії); Юлія Островського (с. Захарівці біля м. Чорний Острів (Поділля), Григорія Радзіховського з Немирова Брацлавський повіт Подільської губернії), звідти ж Ф. Скопінський із синами, брати Карл і Франц Скопинські); Михайло Скупинський, село Струтинка біля м. Липовець; Петро Фельнагель, м. Немирів) на теренах України (узяті С. Сукачем із книги Л. Крайнова-Ритова Колокола-колокольчики) (с. 120–139). Використана література (с. 140). Жолтовський П. М. (с. 141). Дзвонарський Пісочин (підрозділи: Заводчики купці Рижови. Заводчиця Н. С. Багрич [Ніна Семенівна]. Власники дзвоновідливного заводу Рижови (персоналії)) (с. 142–180). Про єдиний державний реєстр дзвонів України (Звернення С. Сукача до президента України Віктора Ющенка. (с. 182–183). Зберегти дзвонарську спадщину (Відкритий лист С. Сукача президенту України Віктору Ющенко)  (с. 184–187). Ксерокопія листа, опублікованого газетою «Урядовий кур‘єр» у травні 2005 року (с. 190–191). На с. 193–194 подано схематичний загальний вигляд дзвона із назвами російською мовою його частин, і Паспорт на дзвін (запозичено з Практических рекомендаций по сохранению колоколов, бил и традиций православного звона (загальна редакція Віктора Шарикова). Для порівняння подано рекламне оголошення виробника дзвонів Ксенофонта Соколова з Челябінська (с. 195–196) та ін. Музика неба – так названо підрозділ, у якому розказано про аудіозаписи дзвонінь (м. Ярославля, 2001; Києво-Печерської лаври, 2001; Великого Новгорода, 2002; Дзвоніння з вежі Петропавловської фортеці (Санкт-Петербург), 2006. Дзвоніння Великого Новгорода, 2006; Ростовські дзвоніння; Дзвоніння Святогір’я; Білоруські передзвони (образи звучання дзвонів у творчості композиторів) та ін. (с. 211–213). Розповідь Благовіст (с. 214–225). Біографіія С. Сукача (Моя колокольная биографіия, с. 227–235).

Безсумнівно, що не тільки на час опублікування цього тому праці С. Сукача, викладене носило нові відомості, популяризувало досягнення українського дзвонарства, підтверджувало необхідність охорони його пам’яток на державному рівні, показувало активну громадянську позицію Автора, його вболівання за збереження національних надбань, якими є дзвони, їхня музики. Українська гуманітаристика отримала корисне доповнення такої важливої галузі міждисциплінарних знань, якою є дзвонарська культура. Водночас прикро, що відкритими окремими іменами відливників дзвонів і місць їхньої праці ми не розширили Іменний покажчик монографії Дзвонарська культура України (1, с. 840–874) і Покажчик місцевостей відливання та реставрації дзвонів (1, с. 689–698). Зібрані С. Скучем матеріяли про дзвони поповнять їх електронну базу (див. 1). Згаданий трьохтомник учергове нагадує про потребу укладання словника Дзвонарська культура України; до праці над таким довідником мали б залучити широке коло фахівців із кампанології, органології, етномузикознавства, мовознавства, історії та ін. У ньому відомості з тричастинної роботи С. Сукача стали б важливою складовою наповнення змісту.

Б.Киндратюк

ЛІТЕРАТУРА:

1. Кіндратюк Б. Дзвонарська культура України : монографічне дослідження / Богдан Кіндратюк; [наук. ред. Юрій Ясіновський]. – Івано-Фран­ківськ: Вид-во Прикарпат. нац. ун-ту ім. Василя Стефаника, 2012. – 898 с. + CD (Історія україн­ської музики: Дослідження, вип. 19 / Ін-т украї­нознавства ім. І. Кри­п’я­кевича НАН України).

 2. Сукач С. Ямские (дужные) колокольчики в Украине (каталог-справочник). – т. І / Сергей Сукач. – Суми : Вид-во «Ярославна», 2009. – 316 с.

 3. Сукач С. Ямские (дужные) колокольчики (статьи и исследовательские материалы). – т. ІІ / Сергей Сукач. –  Суми : Вид-во «Ярославна», 2009. – 368 с.

 4. Сукач С. Украинская колокольная историография (очерки колокололитейного искусства). – т. ІІІ / Сергей Сукач. – Суми : Вид-во «Ярославна», 2009. – 238 с.

Кіндратюк Богдан Дмитрович – м. Івано-Франківськ, доктор мистецтвознавства, професор ВДНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», директор Центру дослідження дзвонарства

---

[1] Ми й далі перекладаємо слово колокольчик з тексту С. Сукача як дзвінок, оскільки терміном дзвіночок, на наш погляд, варто позначати дуже маленькі ідіофончики, приміром ті, що названі в другому томі праці карлики (3, с. 91).

[2] За тлумачним словником Володимира Даля ботало – «дерев’яний дзвінок або рід глухого дзвінка, брязкальце, зігнутий із залізної чи мідної бляхи; ботало підвішують на шию худобі для того, щоб її було чути в лісі». З урахування цього С. Сукач пояснює, що це «примітивно влаштований підшийний дзвінок для домашньої худоби» (3, с. 180). Його чіпляють до шкіряного паска, що закріплюється на шиї тварини.

[3] Значення та розповсюдження таких ідіофонів зросло з 1834 року, коли в Росії заборонили всім екіпажам, що не перевозили пошту її шляхами, використовувати ямщицькі (дужні) дзвінки (3, с. 199).

[4] Так називають дзвінки кінської упряжі, що прикріплювалися на сіделку упряжу як трійки коней чи корінної  серед них. Кріпились і на парній дишловій упряжі. Сіделкові дзвінки вважають запозиченням із Західної Європи (3, с. 203).

[5] Автор публікацій у збірниках, журналах і газетах про нижньоновгородські бубенці (1985), валдайські дзвінки (1990), дзвінки (Советский коллекционер, № 28) та ін.

[6]Мабуть, краще називати не за радянською історіографією завуальовано «Юрський», що не вказує точну назву львівського собору імені святого Юрія.

[7] У С. Сукача поимлково Тісмєнци (3, с. 47).

[8] Тут і далі підкреслені прізвища відливників, згадки про яких відсутні в нашій праці (1).